Однією з особливостей освітнього процесу є значна розбіжність у підходах до виховання дитини. Саме через різні педагогічні погляди між вихователем і батьками часто виникають конфлікти. Однак вони негативно впливають насамперед на дитину. Тож як практичному психологу донести свої рекомендації до батьків дитини, якщо сім’я не робить крок назустріч ні йому, ні вихователю?
Ключові слова: метод провокативної психотерапії; супровід учасників освітнього процесу; етапи провокативної психотерапії з батьками; правила провокативного підходу
У публікації:
Описано ситуації, коли варто застосовувати метод провокації. Розглянуто такі етапи провокативної терапії, як псевдозгода з клієнтом, озвучення негативного майбутнього, похвала і критика ідентичності клієнта. Визначено правила провокативного підходу під час психотерапії. Надано приклад із психологічної практики щодо застосування методу провокації
Учасниками освітнього процесу в межах дошкільного навчального закладу (ДНЗ) є вихователі, адміністрація, діти, батьки або бабусі з дідусями. На жаль, нині батьки часто сприймають ДНЗ як спосіб вивільнення часу для себе: вони приводять туди дитину, щоб із нею працювали вихователі, а самі вони мали вільний час. Адже роль педагогічних працівників полягає в піклуванні про групу дітей, гарантуванні їхньої безпеки і розвитку.
Усі питання, пов’язані з особливостями певної дитини, її поведінкою та опануванням конкретних умінь і навичок, учасники освітнього процесу розв’язують під час приватного спілкування батьків із вихователями. Однак зазвичай батьки ставляться до дитини як «іще маленької», тому й її вади сприймають поблажливо, часто не усвідомлюючи важливості дотримання рекомендацій вихователя чи практичного психолога щодо виховання малюка.
Іноді проблемні ситуації потребують рішучих дій, а відповідно, якнайшвидшого втручання батьків. До них належать ситуації, коли:
фізичний розвиток дитини не відповідає віковим нормам;
розвиток інтелектуальної, емоційно-вольової чи комунікативної сфер психіки дитини має вади;
у дитини є симптоми розладу особисті;
поведінка дитини є проблемною, зокрема агресивною — непристойно висловлюється у групі ДНЗ;
постійно кривдить і б’є інших дітей.
Кожну із цих або інших проблемних ситуацій вихователь та практичний психолог мають розв’язувати разом із батьками.
Коли варто застосовувати метод провокації
Спочатку практичному психологу слід визначити причину або можливі підстави негативних змін у поведінці дитини, зважаючи на те, що вона є індикатором сім’ї. Потім потрібно переконати батьків змінити ставлення до дитини й обрати стиль виховання, який їй допоможе. Інколи для цього варто лише змінити атмосферу в сім’ї, а в певних випадках — направити дитину на огляд до фахівця. Однак часто практичний психолог зустрічає опір батьків дитини, які можуть:
сперечатися з фахівцем, прагнучи залишитися в комфортній для себе моделі світогляду;
відмовчуватися, боячись виявитися винними у проблемній ситуації;
не довіряти практичному психологу, боячись стороннього впливу;
кепкувати, прагнучи звести розмову нанівець;
іронізувати, демонструючи недовіру і підозру;
контратакувати, маючи сильний страх своєї вини;
ігнорувати практичного психолога, боячись та не маючи бажання визнавати свою відповідальність;
жалітися, не бажаючи робити щось нове і складне.
Адекватно впливати на вищезазначені конфліктні або захисні стратегії батьків можна, дібравши відповідний спосіб взаємодії. Зазвичай у такому разі вихователь, практичний психолог чи завідувач ДНЗ задіюють такі стратегії комунікації:
відверта розмова — дають батькам змогу зрозуміти реалії проблеми;
чіткі аргументи — дають можливість зосередитися на певній логіці ситуації;
приклади для порівняння — дають батькам змогу зрозуміти, до чого може призвести проблема;
аналізування наслідків — посилюють відчуття відповідальності в батьків та мотивують їх до дій;
надання рекомендацій — дають можливість вирішити, як діяти;
консультування щодо особистих переживань — дають батькам змогу зрозуміти себе, віднайти сили для зміни ставлення до дитини, оточення, самих себе тощо.
Якщо вищезазначені заходи є неефективними, це вказує на те, що батьки дитини не хочуть розв’язувати проблему. Тож така модель власної поведінки їм «вигідна», так само як і поведінка дитини. Можливо, батьки просто лінуються займатися вихованням або в них немає такої сімейної традиції. Іноді дорослі заклопотані переважно розв’язанням власних проблем або їм страшно відвести дитину до невропатолога чи психіатра, хоча на цьому наполягають фахівці ДНЗ.
У такому разі практичному психологу варто почати спілкуватися з батьками дитини «їхньою мовою». Адже зазвичай дорослі вірять і прислухаються до своїх друзів, знайомих, близьких та тих, хто їх підтримує у складних ситуаціях або має аналогічні проблеми тощо. Спільним у них є те, що вони однаково сприймають навколишній світ, спілкуються однією мовою, мають схожі життєві цінності, переживання, соціальний статус тощо. Саме тому перший прийом провокативної психотерапії полягає в тому, щоб розмовляти з клієнтом «його мовою» та хвалити, підтримувати його дії, хід думок.
Висловлюємо псевдозгоду з клієнтом
На першому етапі провокативної психотерапії практичний психолог має висловлювати псевдозгоду з клієнтом. Тому перед консультацією зі «складними» батьками фахівцю варто продумати все, що він може розповісти їм про проблемну ситуацію, навіть те, яким він уявляє майбутнє дитини через 20 років. Це дасть практичному психологу змогу повністю заглибитися в розуміння ситуації. Після цього він має максимально збайдужіти до проблеми, нагадати собі, що це — не його проблема, а іншої сім’ї, і якщо та не бажає
її розв’язувати, то нехай продовжує жити із нею. Далі практичному психологу слід привітно зустріти клієнта, привітатися із ним, як із найкращим другом, поводитися так, щоб зменшити «формальну відстань». Адже під час консультації фахівець має сказати клієнтові те, що він до цього не чув.
Практичному психологу слід почати озвучувати проблему так, ніби він нею задоволений. Оскільки клієнт не хоче змінювати ситуацію, варто цілком із ним погоджуватися. Такий підхід і є провокативним.
Бабуся не хоче відвести 4-річного Назара до невропатолога, і ніякі поради та умовляння вихователя не діють. Тоді практичний психолог приходить у групу і звертається абсолютно спокійним і оптимістичним тоном до бабусі, яка забирає внука: «Шановна, я Вас розумію! Ви все правильно робите. Навіщо водити онука по лікарях? Хіба ж вони щось знають? Ваш Назарчик усе переросте. А навіть якщо не переросте, то Ви ж його і хворим любитимете, правда? Я ж бачу, скільки у Вас душевного тепла. Не треба нікуди вести хлопчика, а якщо вихователь скаржиться, то — його проблема, чи не так?».
Мета першого етапу провокативної психотерапії — бути «на одній хвилі» з клієнтом, озвучити йому його ж роздуми, що здебільшого полягають у збереженні звичної картини навколишнього світу, відсутності ризиків.
Інколи на цьому етапі провокації фахівця турбує запитання: «Якщо клієнт вирішить, що йому кажуть правду, і насправді нічого не робитиме?». Відповідь на нього буде однозначною — провокація лише розпочалася, а до кінця розмови дорослий якісно змінить своє ставлення до проблеми.
Озвучуємо негативне майбутнє клієнта
Другим етапом провокативної психотерапії є озвучення фахівцем негативного майбутнього клієнта. Це — ключовий момент методу провокації, оскільки саме він формує мотивацію до змін навіть у впертих, боязких чи інертних дорослих. Тому важливо максимально доброзичливо озвучити можливі негативні аспекти та наслідки проблемної ситуації.
Якщо практичний психолог розповідатиме про можливі наслідки суворим тоном, то клієнт інтуїтивно почне з ним сперечатися, обстоюючи своє (чи дитини) щасливе майбутнє. Оскільки саме фахівець, а не життєва ситуація, стає перепоною на шляху до його щастя. Натомість якщо практичний психолог описуватиме можливий негатив доброзичливо, навіть грайливо, цілком погоджуючись із бездіяльністю клієнта, той залишиться сам-на-сам зі своїм негативним майбутнім. Саме цей момент стане переломним — дорослий усвідомить необхідність прийняття ним рішення. Так фахівець повертає відповідальність клієнту, що є основним елементом будь-якого виду психотерапії.
Практичний психолог продовжує розмову з бабусею Назара: «Шановна, не турбуйтеся — хлопчик піде до школи, і навіть якщо хтось із однокласників дражнитиме його через вади, це нестрашно. Нині багато «складних» дітей, тож не зважайте на те, що я Вам раніше казав. Діти завжди кепкують одне з одного. А Ваш Назарчик — доволі стійкий, він це переживе. Адже в школі всі страждають по-своєму, тому не варто звертати на таке увагу. Навіть якщо онук прийде додому заплаканий, Ви зможете його заспокоїти. Урешті-решт, це зміцнює характер».
Практичному психологу варто описувати логічні перспективи бездіяльності батьків у спокійній та доброзичливій манері. Зазвичай фахівцю вистачає досвіду, щоб яскраво окреслити внутрішні мотиви клієнтів, грайливо зачепити їх «за живе» і прозондувати слабкі місця. Дорослих найбільше турбують такі глобальні речі:
майбутнє — ніхто не хоче, щоб воно було похмурим;
суспільний статус — дорослі з високим соціальним статусом бояться його втратити;
діти й онуки, бо вони — продовження сім’ї, роду, нове покоління;
безпека, здоров’я і фінанси — страх втратити контроль, бути безпомічним.
Завдяки провокативному впливу на вищезазначені внутрішні мотиви клієнта практичний психолог може порушити його самовпевненість заради прийняття адекватних рішень і мотивації допомогти дитині.
Особливістю такого підходу є дружнє ставлення до клієнта, псевдозгода з його бездіяльністю. Вислухавши окреслене фахівцем негативне майбутнє, дорослий розуміє, що має діяти. Інакше він відстоює перед практичним психологом свої погляди і йде додому, пишаючись тим, що нібито розв’язав проблему.
Хвалимо ідентичність клієнта
Третій етап провокативної психотерапії передбачає похвалу ідентичності клієнта — приписування йому почесних якостей, яких у нього немає. Завдяки цьому клієнт уважніше прислухається до слів практичного психолога, більше йому довіряє і врешті-решт починає розуміти власні підсвідомі мотиви. Тобто фахівець замість дорослого озвучує підсвідомий конфлікт останнього і допомагає його розв’язати, наводячи у грайливій манері аргументи «за» та «проти».
5-річний Миколка постійно б’є дітей у групі. Практичний психолог, спілкуючись із батьком хлопчика, розуміє, що причина такої поведінки — погляд дорослого на виховання сина, який він не хоче змінювати. Тоді фахівець застосовує метод провокації: «Я бачу, що Ви — рішуча і відверта людина, оскільки кажете правду, без прикрас і, не стримуючи емоцій. Це добре, бо нині так мало щирих людей! Добре також, що Ваш Микола росте таким сильним і рішучим — це йому знадобиться в житті, він зможе постояти за себе. На жаль, це може перешкодити хлопцеві закінчити школу та отримати вищу освіту, але ж це не головне! Головне, що він буде самим собою і не стримуватиме емоцій».
Почергове використання практичним психологом позитиву і негативу дає змогу поглибити усвідомлення клієнтом проблемної ситуації. Без тиску, зберігаючи дружню тональність розмови фахівець демонструє дорослому інший бік медалі, щоб повернути йому відповідальність за власні дії. Замість того, щоб умовляти, аргументувати і переборювати його, практичний психолог по-дружньому погоджується із клієнтом, поступово додаючи в бочку меду по ложці дьогтю.
Розмова практичного психолога з батьком, який щороку переводить свого сина в новий дитячий садок, через те, що діти в групі не приймають хлопчика.
Батько: Що ж тут хорошого — весь час шукати новий садок?
Практичний психолог: Зміна дошкільного закладу — це ніби подвиг — щоразу в нову групу. Це ж так добре! Ваш син буде загартовувати свій характер.
Батько: Так йому ж складно щоразу пристосовуватися до нового колективу!
Практичний психолог: Так, звісно, зате він буде схожим на Вас — таким же сильним і рішучим!
Батько (розуміючи іронію): Можливо, йому не треба бути настільки рішучим...
Практичний психолог: Ні, не звертайте з цього шляху! Зараз так мало рішучих людей…
Під час консультації батько цілком зрозумів фахівця, проаналізував проблемну ситуацію і вперше спробував свідомо її змінити.
Основні правила провокативного підходу під час психотерапії такі:
позитивний тон спілкування, жодної суворості — клієнт може сміятися, розуміючи тонку іронію фахівця, або плакати, усвідомивши свої помилки. Основне, щоб він зрозумів їх;
псевдозгода із неадекватною поведінкою клієнта — якщо дитина падає на підлогу і починає верещати, то досвідчений практичний психолог лягає поряд із нею і також влаштовує істерику, щоб більше дитина так не робила. Цей прийом спрацьовує також із дорослими;
розгорнуте і відкрите аналізування негативних наслідків — фахівець має вміти фантазувати, щоб зачепити «за живе» і навіть трохи настрашити клієнта. Ефективність результату такого «фантазування» полягає в тому, що поки дорослий вважає, що має право на прийняття рішення, його все влаштовує, однак коли він чує про наслідки своєї поведінки — кардинально змінює власне ставлення;
псевдовмовляння продовжувати діяти так само — навіть якщо клієнт вже замислився, наприклад, чи варто йому продовжувати бути негативним прикладом для своєї дитини, практичний психолог має й далі його хвалити: «Ви — молодець! У вас росте смілива дитина. То й що, що її не візьмуть до школи? Знайдете іншу, у місті багато шкіл!»;
грайлива іронія — кожний вислів і факт фахівцю слід «загорнути» для клієнта у приємну, яскраву «обгортку».
Критикуємо ідентичність клієнта
Під час четвертого етапу провокативної психотерапії практичний психолог критикує ідентичність клієнта. Адже інколи перших трьох етапів буває замало. Наприклад, бабуся вважає, що виховує онуку якнайкраще. Однак дівчинка росте розбещеною, інфантильною та байдужою до потреб оточення. Під час консультації з бабусею щодо проблемної ситуації практичний психолог розуміє, що подолати самовпевненість жінки і пояснити їй помилки не вдається, тоді він переходить до критики ідентичності. Фахівець робить це, спираючись на ті позиції, які клієнтка вважає найбільш сильними.
Практичний психолог: Ви — мудра жінка, я бачу, скільки Ви робите для онуки. (Це — похвала ідентичності клієнта. — Прим. авт.) Ви справді її любите, це одразу видно. Вона у вас особлива. (Псевдозгода з клієнтом, а далі — описання негативного майбутнього. — Прим. авт.) На жаль, діти не хочуть із нею гратися і в неї буде мало справжніх друзів, але ж усім не догодиш! Єдине, чого я не розумію, чому Ви так мало спілкуєтеся з онукою?
Бабуся: Як це — мало спілкуюся? Так я з нею щодня лише те й роблю, що...
Практичний психолог: Так-так, я розумію, що Ви присвячуєте їй увесь свій час, уболіваєте за неї, купуєте якісні речі. Однак Ви зовсім не навчили її комунікації! За це дівчинка згодом Вам не подякує. Якщо Ви справді бажаєте їй добра — а я бачу, що це так, — навчіть її спілкуванню, бо це дуже важлива навичка, особливо
в сучасному житті. Як мудра людина Ви мене розумієте.
Так, під час провокативної психотерапії практичний психолог перевертає «шкереберть» міцну позицію клієнта. Як наслідок, шокований дорослий розуміє, що зробив помилку, і тепер не зможе спокійно спати через слова фахівця, які запали йому в душу. Адже те, що клієнт вважав своєю сильною стороною, оцінили як незадовільне і пояснили, чому.
Критеріями розв’язання проблемної ситуації є такі дії та реакції клієнта:
почав замислюватися над словами практичного психолога — після фрази «Ви — сильна людина, Ви навчили дитину казати правду!» клієнт починає розмірковувати над тим, чи потрібно взагалі казати всім правду у вічі;
сміється, розуміючи тонку іронію фахівця, — це означає, що клієнт упізнає себе та свої неадекватні риси чи характерну поведінку, йому стає смішно, оскільки це правда, але вона без критики та негативного оцінювання. Така реакція підвищує рівень довіри до слів практичного психолога, підсвідомо змушує клієнта прислухатися до них;
активно погоджується з практичним психологом — якщо клієнт каже щось на кшталт: «Так, я намагаюся зробити дитину сильною! Так, я не люблю брехні, тому й сам завжди кажу правду у вічі!», це означає, що фахівець рухається в правильному напрямку, оскільки йому вдалося зрозуміти істинні мотиви поведінки дорослого. Далі слід у дружній манері описати їх можливі наслідки;
засумував або навіть заплакав — клієнт зрозумів свою помилку, усвідомив негативні наслідки своїх дій;
сперечається з фахівцем — у такому разі практичному психологу варто погодитися з клієнтом і продовжити пошук переконливіших аргументів. Замість того, щоб сперечатися, ліпше використати почуте і загострити ситуацію, відповідно, результат консультації буде ефективним.
Провокація в дії (із психологічної практики)
Здебільшого передбачити внутрішні мотиви клієнта складно, тому практичному психологу варто спробувати «розхитати» його модель світогляду, поступово підвищуючи градус провокації, водночас спостерігати за реакціями. Якщо реакція — це обурення, то слід зменшити рівень тиску або пом’якшити аргументи; якщо реакція слабко виражена — можна ризикнути і спровокувати клієнта всерйоз.
5-річний Артем у групі дитячого садка весь час хотів гратися, постійно був заглиблений у гру. Однак його захопленість мала кілька особливостей: хлопчик грався виключно сам, контакту з однолітками не було, спроби вихователя чи практичного психолога долучитися до його гри були безрезультатними — Артем мовчки повертався спиною до дорослих і продовжував гру. Ці проблемні моменти в поведінці хлопчика спонукали практичного психолога до розмови з його мамою. Під час консультації вона розповіла, що вважає ігри безглуздою забавкою, і що з дитиною слід займатися завжди і скрізь: «Навіть коли Артемко грається на дитячому майданчику, я даю йому поради і спеціальні завдання». Також жінка розповіла, що вона нещодавно розлучилися з чоловіком, татом Артема, і цілком зосередилася на вихованні сина.
Хоча проблема контролю матері очевидна, фахівцю довелося подумати, щодо чого почати будувати провокацію. Найкращий варіант — задіяти внутрішній конфлікт інтересів жінки: ніжність і контроль, щасливе дитинство хлопчика та його успішне майбутнє. Адже щоб спровокувати клієнта, практичний психолог має зрозуміти негативні наслідки проблемної ситуації.
Практичний психолог (П): Ви — молодець, у Вас дуже розвинена дитина!
Мати (М): Так, я вкладаю в Артемка багато сил. Мрію, щоб він став юристом чи політиком.
П: Це добре, будете ним пишатися. У ньому так і кипить енергія, однак йому треба іноді відпочивати.
М: Я вважаю, що він відпочиває в дитячому садку, а ввечері до нього приходить приватний вихователь і займається з ним малюванням, читанням, проводить розвивальні ігри...
П: Добре, коли мати так любить сина, це не так часто зустрінеш. Артем виросте активним, цілеспрямованим, але в нього не буде дитинства. Прикро... Хоча, у кого воно було? Я, наприклад, вважаю, що дітей треба змалку привчати до навчання: вивчати іноземну мову з трьох років, карате — із чотирьох, музику — із п’яти.
М (усміхаючись): Ви вважаєте, що я не даю йому відпочити? Він же грається в дитячому садку…
П: Так, але там є своя освітня програма. Саме тому він хоче більше гратися: вихователь навіть не може його всадовити їсти. Йому ж так хочеться відчути себе дитиною і просто погратися! Але навіщо це йому, він же майже дорослий чоловік! Має думати про науку!.. (Мати тихенько сміється.) Мабуть, він почувається поряд із вами справжнім чоловіком, і скоро навчиться ремонтувати розетки та виносити сміття. Потім під час навчання у школі почне свій бізнес, зароблятиме гроші, підтримає маму... (Мати починає соромитися, але продовжує сміятися.) Ви правильно його виховуєте. Навіщо йому ігри? Вони грошей не приносять. Ліпше нехай одразу стає дорослим чоловіком, сильним і відповідальним уже в п’ять років.
М: Я зрозуміла, достатньо... Із того часу як ми розлучилися з татом Артема, я справді почала виховувати сина, як його заміну, щоб хлопчик був чесним і відповідальним. Добре, що Ви натякнули мені на це, хоч і в оригінальній формі.
Отже, провокативна психотерапія бореться не з негативними проявами клієнта, а ніби навпаки — прагне зробити його ще гіршим, подолати позитивні імпульси його душі, «затягнути» в негативне майбутнє. Завдяки іронічній манері практичного психолога такий підхід змушує клієнта боротися, протистояти спокусі, що із кожним кроком стає все «отрутнішою», зібратися з силами і стати більш цілісним, інтегрованим, жити краще, щоб «не впасти в яму», до краю якої фахівець підштовхує його. Тому практичний психолог під час провокації «м’яко стеле, але глибоко закопує», змушуючи клієнта боронитися від його нападів та боротися за своє перспективне майбутнє.
Грайлива і «доброзичлива» манера фахівця реалізує основну вимогу до провокативної психотерапії: вона не має перетворюватися на цілковиту негативну критику. Клієнт завжди має відчувати, що практичний психолог на його боці, просто він «по-своєму бачить ситуацію», тому іронізує, провокує, вбачає і вигадує різні логічні дурниці. Саме тому справжня провокативна психотерапія — доволі динамічний та енергійний підхід, бо, аналізуючи життя клієнта, фахівець сміється разом із ним, і лише іноді вони плачуть. Однак і те, і те дарує відчуття свободи, полегшення і бажання жити ліпше.
Американського психотерапевта Френка Фарреллі (Frank Farelli), засновника провокативної психотерапії, інколи запитували, чи приходять до нього клієнти повторно на провокативну психотерапію. На що він відповідав: «Завжди. Бо ніхто ще настільки не цікавився їхнім внутрішнім світом, до того ж так щиро й емоційно».
Практичний психолог: Дитячий садок
№ 01/2015
Професійне зростання
|