Вереск, навіть радісний, говорить про перезбудження, і це сигнал, що гру, можливо, час припинити

Про гру, як насильство над дітьми, про правило «стоп-гра». Про те, коли нам потрібно зупинитися (в будь-яких ситуаціях).

Після того, як, чуючи про якусь ситуацію, іноді говорю: «Господи, які ж ідіоти», — починаю думати, що можна з цим робити… Буду писати. Практично і детально. Кілька запитів поспіль. Про поведінку дорослих, які, сподіваюся, щиро хочуть дати найкраще своїм дітям.

Ситуація перша, яку я спостерігала сама. Торговий центр. У коридорі величезні фігури динозаврів, що гарчать і рухаються. Поруч грають і фотографуються дорослі та діти. Хтось підходить ближче, когось зупиняють охоронці — щоб фігури не торкалися, хтось тягне батьків подалі. Мама тримає на руках дитину років півтора: «Ходімо дивитися на динозавра». Дитина махає головою — ні! Мама наполягає: «Дивись, який він великий і цікавий». Динозавр починає гарчати. Мама: «Ой, як цікаво, він як живий». Підносить дитину ближче. Динозавр гарчить, відкриває пащу. У дитини починається істерика. Мама сміється: «Ну що ти, він же не справжній». І підносить дитину ще ближче, прямо під голову фігури. У тієї тремтять ручки і підборіддя. Вона уже не плаче. Очі широко розкриті. Я подумки кричу їй: «У неї шок, припини негайно». Мама все ж прийшла до тями і відійшла від динозавра. Я дуже сподіваюся, що у мами на руках дитина заспокоїться і відновиться.

Тут важлива наша уважність і чуйність

Ситуація друга. У садку вихователі грали з дітьми в поліцейських. Нащось бігали за дітьми, ловили їх і заарештовували. Дитина трьох років, що до цього базікала і розповідала казки, стала заїкатися. Тільки за тиждень вдалося з’ясувати, що це сталося відразу після тієї «гри». Дитина тоді в садку кричала від жаху. Але вихователів це не зупинило.

Таких ситуацій — різного ступеня складності — дуже багато. І питання тут у нашій уважності та в нашій готовності розпізнавати сигнали «стоп».

Про що нам потрібно замислюватися:

— Не випадково фільми, мультфільми, книги, ігри мають маркування — визначення віку аудиторії. Так вивіряється не просто актуальність теми, а й безпека «продукту» для конкретного віку, буквально — «переносимість» продукту.

— Попри загальні рекомендації є завжди індивідуальна переносимість або непереносимість. Є своя можливість витримування напруги для дитини. Причому витримування як «радості», так і «страху». І тут важлива наша уважність і чуйність. Навіть у роботі з дорослими учнями я сама гранично уважна до реакцій і буквально титрую свої кроки в іграх і впливі. Закликаючи учнів сміливо говорити, якщо я сама не уловлю: стоп, я туди зараз не готовий йти. Ми підемо, але дрібнішими кроками і в іншому темпі.

— У новому ігровому досвіді, в розмовах на складні теми для дітей будь-якого віку — правило: після кожного маленького впливу — говоримо речення, читаємо кілька рядків, починаємо гру, наближаємося до нового об'єкту — ми призупиняємося і спостерігаємо, чи є інтерес. Під час нашої паузи дитина може сама попросити йти далі, може мовчки дивитися на нас, і за поглядом ми розуміємо, що вона чекає на продовження, може ставити питання… а може хапатися за нашу руку або втискатися в нас, завмирати, закривати очі рукою, переключитися на іншу тему, може сказати, що не хоче більше, що їй страшно, може відвертатися, а може почати верещати. Вереск у грі — навіть радісний — говорить про перезбудження. І це сигнал до нашої більшої уважності. Якщо запобіжник «згорів», нервова система може дати збій. І значить нам потрібно зупинитися. Запам’ятати, відзначити для себе, в якому саме місці виникла напруга, завершити речення або тему, але дуже легко, швидко. І потім подумати — чому для дитини саме цей досвід був напруженим. Можливо, просто він був не за віком. Можливо, це те, про що важливо було б проконсультуватися з психологом, поговорити з вихователем дитячого садка. А можливо, дитина сама про це малює, або малюватиме, або гратиме. І в грі ми зможемо завершити тему.

— Ми, дорослі, забезпечуємо безпеку дитині. Від нас вона очікує досвіду стійкості та захищеності. Якщо ми стаємо джерелом страху, це вибиває опору.

— Для маленьких дітей немає різниці між світом реальним і світом гри, мультфільму. Те, що для нас очевидно, абсолютно не усвідомлюється ними.

— Люди, іграшки, об'єкти, що набагато перевершують за розміром дитину, можуть бути за визначенням небезпечні.

— Коли ми запрошуємо до якогось досвіду дитину, важливо собі ставити питання: я це роблю для себе чи для неї? Це мені цікаво, важливо? Чи я все ж дбаю про дитину? Іноді ми так захоплені дією, що самі перетворюємося на дитину, забуваючи про те, що у нас все ж життєвого досвіду і стійкості в рази більше.

Про ситуацію з грою в садку. Батьки і поліцейські — люди, що забезпечують безпеку. Ці «ролі» не повинні бути джерелами страху. Сама тема гри — мене ловлять, як злочинця, взагалі дивна (можна ж пограти в кішки-мишки, в сову і мишенят?). Якщо це знайомство з професіями, то для ролі поліцейських можна обрати інші теми, не призначаючи дітей злочинцями. У конкретному випадку дитина показувала, що їй страшно. Дівчинка кричала. Відмовилася грати. І нам важливо бути дуже уважними до таких сигналів. Тому що це вже зовсім не гра.

І я мрію, щоб у всіх, хто має доступ до дітей, були знання з вікової психології, як мінімум. Ну і вмонтований мозок, наскільки вийде. Вибачте.

Якщо була ситуація, яка виявилася для дитини складною:

1. Важливі наші слова: «Я з тобою. Ти в безпеці». Фокусуємо увагу на тому, що прямо зараз дитині нічого не загрожує.

2. Робимо халабуди, схованки, малюємо фантастичні світи, які сама дитина запропонує створити.

3. З малюками, наприклад, можна подивитися мультсеріал Герої в масках — розмірковуючи про його власну «суперсилу»: «А ти б був яким героєм? А яка в тебе суперсила? А як би ти захистився, подбав?», — і так далі.

4. Важливо звернутися до фахівця. Важливо, щоб психолог допоміг «завершити досвід». Буквально — з дитиною разом «втечуть» від небезпеки, або дадуть відсіч, або заволають страшним голосом, або заричать на кривдника. Можливо, «звільняться» з пастки (хустки або кошика). Але психолог зробить це з дитиною коректно — у грі, в малюванні, в казці.

5. Дитина намагається «зцілитися» через ігри, малюнки — будь ласка, спостерігайте за тим, що вона малює, у що грає. Можливо, ви зможете підключитися до гри і стати її захисником, або «увімкнути» її власну силу, «суперздатність».

6. Якщо дитина сама починає переповідати батькам те, що сталося, ми спокійно слухаємо, даємо дитині розповісти. Можливо, говоримо потім: «Це дійсно страшно (неприємно, боляче), а давай зараз відштовхнемо його/її — штовхни мою руку або подушку так, як хотів би», — або: «Давай видамо рик левеняти Сімби, щоб налякати?», — або: «Можна я тебе обійму? Мені так шкода, що мене не було поруч, щоб їх зупинити. Але зараз я з тобою. Хочеш, ми підемо разом в садок і я попрошу цих вихователів попросити у тебе вибачення? Вони поводилися дуже неправильно і більше так ніколи робити не будуть».

7. Важливо повернути дитині контакт з тілом — наприклад, вранці, коли ми будимо дитину, можна вітатися з усіма її частинами тіла, торкаючись до них: «Доброго ранку, голівка, доброго ранку, щічки, доброго ранку, плечики», — і так проходимо по всьому тілу, включаючи попу, п’ятки, нігті.

8. Дуже корисно робити будь-які дихальні вправи, де видих був би довший за вдих. У дитячому варіанті — видувати мильні бульбашки, задувати свічки, гудіти.

Ми не зможемо захистити дитину від труднощів життя. Та й не потрібно. Нам важливо читати дитині казки, де є негативні герої. Нам важливо грати і давати дитині досвід і виграшу, і поразки. Нам важливо показати дитині, що іноді вона буде чути слово «ні». Але дуже важливо, щоб у будь-якому складному досвіді ми були її стійкою безпечною опорою. І щоб її «стоп-гра!» було почуто і вона росла з відчуттям поваги до її кордонів. Та й взагалі з досвідом поваги і безпеки.

Хорошого дорослішання.

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал